Свято вбивця – сумний висновок зроблений мною зі статистики самовбивств, які трапляються у період різдвяно-новорічнихі свят. Час коли здається, що світ стає кращим, багато хто починає думати, що все скінчено і час полишати це світ. Здавалося б ідея ідіотична, але тим не менше це реальність.

Власне, причини цього на мою думку не такі вже і хитромудрі, як говорять психологи.
Отже на хлопський розум. Причина перша – наша соціальність. Ми істоти дико соціальні, і чим далі тим більше. Прослідкуйте за собою, скільки часу ви проводите в соціумі?! Правда ж багато, а  свята – це пік нашої соціалізації. І от людина яку з садка вчили бути соціальною та існувати в натовпі, при дорослому житті лишають одну. І при такій радості, думка виникає одна: припинити існування – це власне нагадує шлях середньовічної людини після анафеми.

Причина друга – наше дитинство. Нас з років трьох у садочках вчать тому, що ми ніколи не лишаємось самі, а ті моменти коли нас лишають самих називають – покаранням. Згадайте як вас ставили в куток, або закривали самих в кімнаті. А власне тих, кого так не карали, в дорослому житті вміють існувати та доволі просто переносять самотність. Коли вони опиняються сам-на-сам з собою, то знають, як долучитись до інших світів. Часто це ті кого в школі називали ботаними, і в них є безкінечна кількість методів, як скоротати час і завантажити  чимось мозок: книжки, комп`ютерні ігри, хобі або навіть просто дивитись в стелю блукаючи у безкінечних думках.

Причина третя – ідіотизм. Він рідненький, найрідніший ідіотизм. Ніхто не намагається думати, а просто дозволяє інстинктам та комплексам взяти гору. Самовбивство стає ніби аргументом та докором суспільству, яке оголосило анафему. Туди  ж можна додати слабкість характеру. Знайдіть статистику післявоєнного часу, і подивіться на процент самовбивств там. Здавалося б там причин вбивати себе було набагато більше. Але, війна загартовує людей, та їхні характери, і тим хто пережив війну вбивати себе якось не концептуально. До того ж є стійкий принцип – поки по тобі не стріляють і на голову не скидають бомби – то немає причин для того вішати носа, все інше можна врегулювати. Найкращий доказ цьому – ветерани, згадайте коли їм обіцяли по п`ятдесят гривень, або коли на базарі «викидають» щось по низьких цінах. Вони ж стоять до останнього, і навіть якщо вони помруть в черзі вони не відступлять – ось в кого треба вчитись. Погляньте, як вони живуть, в них пенсія не те слово, що мізерна, але помирати вони навіть не збираються.

Причина четверта – ми кошенята. Власне багато хто починає вішатись або різати вени через те що їх не жаліють. Типу мене не помічають, я не частина веселих, і значить прощайте помідори, бувай лихий світе. Вдумайтесь, по такій аналогії, наприклад лев, якому не вдалось впіймати дичину має іти топитись. Що не нагадує фільм з «Discovery»?!. Ото ж бо й воно, що ні. І не варто плакатись, що життя закінчене – це виглядає дуже і дуже лайняно, тому просто не починайте,  посоромитесь, а якщо думаєте, що це хтось запам`ятає, то дзуськи – у нас війни пам`ятають максимум одне-два покоління, а ви просто станете  якоюсь  сотою процента статистики.