На перший погляд змінити світ неможливо. Він нас раз по разу надламує, і ми день за днем втрачаємо себе. І в старості починаємо шкодувати й думати про ті абстрактні речі, які втратили. Чому так відбувається?! Чому сьогодні ми нічого не робимо, а назавтра жалкуємо про змарноване життя так, наче його прожили не ми.

Перша і найлогічніша річ – це мета. Хто з нас може сказати для чого народжений? Дайте відповідь собі від якої роботи ви відчуваєте ейфорію? Кожен з нас має таланти, але ми чомусь так часто забуваємо про них. Так власне сталось і з моїм татом: він маючи хороші здібності став простим токарем, й тепер часто говорить, що життя прожив не так. Чесно кажучи мене це починає лякати. Але як казав мій вчитель: «Ти не можеш знати куди прийдеш, ти тільки можеш знати куди іти». І це мабуть правда, просто слухатись своєї душі, і може ощастить.

Друге. Часто вибір, який мали б ми робити – робить хтось інший. Згадайте як ви вступали до ВНЗ після школи. За дуже багатьох вирішували батьки. Часто за нас вирішує начальник, викладач чи батьки, а потім ми дивуємось: чому все не так, як ми хочемо. Неможливо отримати те,  що ми хочемо живучи, як телята. Звісно, йти проти волі тих, хто «зверху» не надто просто, але часто це того вартує. А інакше життя просто починає втрачати барви.

Третє: гроші. Варто чітко розуміти різницю між зароблянням собі на життя та власне життям. Гроші не мають ставати сенсом життя. А інакше трохи постарівши, в нас залишиться лише чекова книжка. Можу судити по собі: заробляти гроші - це просто потреба як їсти чи спати, але ж я не живу заради цих потреб. Навіть готуючи собі, я часто насолоджуюсь, щоправда готувати доводиться не макарони, але воно того варте. Гарний приклад в цьому - комп’ютерні ігри, чим вищий рівень складності, тим цікавіше грати. Коли ви навчитесь жити на «високому» рівні складності, то коли легше – стає не цікаво.

Четверте, .не приміряйте чиєсь життя на себе. Якщо у батьків чи друзів не склалось, це не значить що не варто пробувати. Навіть часто той фактор що у інших не виходить,  має давати силу і навпаки підстьобувати. Варто взяти краще від батьків та вчителів, наприклад риси чи принципи, але не страхи. Не варто боятися того, що ви можете провалитись. У мене є великий досвід стрибків з парашутом, і якби я згадував невдалі стрибки, то більше десятка я б не стрибнув.

П’яте, це сила, яку варто мати, щоб дійсно щось зробити. Не боятись покинути роботу чи батьків. Батьків ми всі покидаємо. Навіть там, де ми виросли, то не наша сім’я, а свою кожен має створити сам, а та де ми виросли - то батьківська. Робота… Чому багато хто, працюючи на ненависній роботі, плачеться, що їм важко, але  в думках не припускають, що звільняться. Сила ще нікому не давалась просто, але гра варта результату.

Шосте – не бути «прибідняйками». В кожному є багато сили. В цьому плані ми дуже подібні до атомів та молекул. Згадайте ядерні реакції: з малої кількості речовини добувають просто неймовірну кількість енергії. Просто для того, аби зробити щось неймовірне треба умови для реакції. Часто це бажання щось довести. Але є те, що перевершує силу – це бажання творити. Це я якось помітив у Святослава Вакарчука, коли він говорить про музику, то дійсно складається враження, наче починається реакція. Погодьтесь не віриться, що він щось комусь доводить.

Сьоме – сприймайте світ простіше і трошки по-дитячому. Я не кажу що світ добрий та рожевий, але ж він не надто чорний. Діти сприймають все простіше, вони вміють відпускати, і дуже часто не знають слів: ненависть та помста. Світ не настільки складний і все часто зводиться до понять робити чи не робити. І часто все залежить тільки від наших рішень.

Замість висновку. Як то кажуть, на хлопський розум: просто посміхніться, забудьте минуле, і мовчки, закатавши рукави змініть світ, якщо не весь то хоча б той, що в метрі від вас.