Ми нічого не можемо відшукати, там де ніхто нічого не губив; а надто, коли ми шукаємо в темній кімнаті з білими та пухкими стінами. Щодня розбиваємось об мрії та сподівання, які ніколи не збуваються. Не хочемо думати про те, що нас хтось десь чекає. Нам набридає світло, звуки, життя. Закриваємо очі на всю гидоту, яку випльовує на нас цей світ.

Сьогодні прогулючись містом я спостерігав таку велику кількість сміття. Можливо це так після довгої зими... однак сумніваюся. Думаю, що це просто люди... Як ж від людей стомилася планета...

Що вдієш... ми все хочемо і хочемо, цього, того, і ще отого і червонястому пакунку. Крадемо, що нам неналежить із недр Землі і кажемо, що ми такі прекрасні. Що ж, нехай прекрасні. Але що це змінює? Ніхто нікому непотрібен... окрім своїх потреб. Ми мертві. Ми там, де навіть Аїд не хоче бути. Коли дивишся на людей хочеться одного... швидкого закінчення цієї історії.