Всього лише 4 дні. Рівно стільки лишалось йому. А далі його частина має вирушити. 1979 рік.
У душі бурлило емоційне море переживань. Ні, він не боявся.  Точніше так, боявся не за себе. За кохану Сонечку, за малих, за батьків, у яких був єдиним сином.
Але у нього ще 4 дні... За віком розпустились китиці жасмину...

6 червня.
Як Сонечці сказати? Ось те питання, яке не давало йому спокою. Він же обіцяв їй завжди бути поруч. А вона... Така мила і тендітна, як же їй бути
самій, навіть нехай цих два роки? Дідько забери цю політику з одвічними війнами і непомірними амбіціями.
Він підійшов до тахти: на ній, звернувшись клубочком спала молодша - Катруся. Їй всього лишень шість. Пізня дитина, як тоді було модно казати. Сонечка народила у 36. На той час старшому Лесику було вже одинадцять. Зараз це мало чудо дрімало розморене денною спекою. "За рік буде першокласницею", - посміхнувся про себе батько. Ніжним рухом поправив пасмо світло-рудого волосся й посміхнувся - копія мами. Малеча розплющила зелені оченята:
- Тату, все добре?
-Так, моя хороша, спи.
Присів коло малої, кілька хвилин дивився на неї. А коли сльози зрадливо навернулись на очі, вийшов з кімнати.

- Софіє Василівно, зачекайте, - їй в спину крикнула старша медсестра, - тут графік нічних змінився.
- Віто, ну знову?, - незадоволено пробурчала терапевт, - коли мені в ніч виходити?
- 9 червня, там кардіолог благав помінятись, бо в нього 10 день народження.
- У Станіслава Пилиповича? Добре, що сказала, треба буде привітати.
Софія Василівна, вона ж Сонечка, не вміла довго сердитись. За це, та й по правді кажучи не тільки за це,  її обожнював весь персонал лікарні. Рудоволоса, з смішинкою в очах вона вміла знайти спільну мову з усіма - від заввіділенням (суворим мужчиною, який війну пройшов) до найкапризніших хворих.
- Ох, знову мені чоловік спокою не дасть. У нас річниця, - винувато посміхнулась лікар, - ну нічого, щось придумаю.
- Ви вже простіть мене, Софіє Василівно, але виручайте...


7 червня
Він метався по кухні. Двічі заглядала Катруся, все дивувалась чого батько такий похмурий. Може відмовитись? Лягати у лікарню. Сонечка допоможе. Виразка, чи серце. Хоча ні, не повірять. Такого здоров`я, як у нього ще пошукати треба. Просто не з`явитись?  Не варіант. Не зрозуміють. Та й самому після такого тоскно й бридко буде. Вийшов на балкон. Оксамитово-приторний аромат жасмину упився в мозок. Обіймати її ці три дні. Якомога більше. Обіймати так, як не обіймав її ніколи.

Вона відчувала, що вже другий день чоловік був сам не свій. Метався по дому, був похмурий, і лишень зрідка, коли поглядав на неї чи на малу, міг трохи посміхнутись. Сина вдома не було - разом із класом поїхали на екскурсію до столиці. "Треба буде зготувати йому на вечерю чебуреків." - Сонечка посміхалась своїм думкам. За двадцять років спільного життя вона все не могла звикнутись із тим, що він її чоловік, батько її дітей. Завше відчувала себе закоханою студенткою, червоніла коли він дарував їй квіти чи робив компліменти. І лишень його поцілунки, що з роками не втратили своєї палкості, підтверджували - він її, а вона його...


8 червня
день був важкий. Сина він перед від`їздом не побачить. Той з класом був на тижневій екскурсії. Він стис кулака у безмовній люті. Все не так. Не так.... Не так як мало б бути. Коли донька була у подружки, а дружина на роботі, сів посеред кімнати і заплакав. Тихо, задихаючись від розпачу і безсилої люті. Але не міг він відмовитись. То дезертирство. Зрада присяги. Зрада батьківщині.

Весь день їй не було спокою на роботі. Пробувала дзвонити додому, але Катруся як завше була у подруг. А чоловік... Певно по роботі викликали. Але все одно неспокійно на серці. Скоріше б уже Лесик додому вертався. Якось воно спокійніше буде.
Подумки вона раз по раз поверталась до чоловіка. Щось дивне відбувалось. Якась туга не давала дихати на повні груди. Хотілось


9 червня
Серце почасти забувало битись. Він похапцем та потайки від коханої складав речі. Він не міг їй сказати. Не мав права. Тим більше у такий день. Сьогодні 20 років із дня їх одруження. Ще зранку подарував дружині величезний букет її улюблених ромашок. Сонечка розсміялась  у поцілувала його у ніс. "Двадцять років, хто б міг подумати! А ти все так само мене балуєш." Її дзвінкий сміх переливався веселковими барвами. Він міцно обійняв її, зарившись у рудасте волосся. Не міг плакати, просто дихав нею, обіймав її і не міг і слова мовити.

Вона стояла у його обіймах і не могла повірити, що вже 20 років вони разом. Хто б сказав тоді їй, студентці медичного, що стане вона дружиною такого чоловіку - не повірила б. Вона, несерйозна художниця-студентка, яка за бажанням батьків вступила до медичного. І він, високий та симпатичний, у формі військового (за двадцять років вона таки не навчилась розбиратись у військових чинах і погонах). Та вона відчувала, щось не так. Не так він її обіймав. Не так дивився на неї. Ніби пробачення просив. Та вона гнала лихі думки геть. Сьогодні в нічне, а на вихідних до матері, на дачу. Святкувати. Їх щастя, їй життя.

***
Запах жасмину лоскотав ніздрі і провокував черговий приступ мігрені.

Він сидів за столом, і у променях вечірнього сонця поблискувала золотим пером дорога чорнильна ручка. Вкотре він починав писати листа, потім перечитував, м`яв папір і починав заново.  Як писати такі листи ніхто не вчив. Та й мало хто знав. Він ніби натягнута струна - ще мить і зірветься, із дзвоном перестане існувати...

Він прикрив очі і згадав перші дні знайомства. Вони, тоді ще студенти, познайомились у когось в гостях. І пішло-поїхало-закрутилось. Зустрівшись одного разу, вони вже не розлучались ні на день. Двадцять років вони йшли рука в руці. А зараз...

Він тихо зітхнув. Дістав новий лист паперу. Слова лягали на лист рівними витками слів. Емоцій не було і лиш почервонілі очі і натяк на нежить видавали силу його переживань.

"Мила моя!
Все життя обіцяв, що ніколи Вас не покину. Завжди намагався бути чоловіком, Вас достойним. А зараз. Пробачте, що не можу нічого пояснити, та обіцяю - якщо лишень доведеться мені вернутись живим і цілим - обіцяю, все поясню.

Пам`ятайте день нашого знайомства... Як цвіли абрикоси в університетському саду. А Ви були у тій білосніжно-мереживній сукні. Я й досі пам`ятаю те неслухняне пасмо Вашого рудого волосся, яке ви раз по раз мармуровими пальчиками закладали за вухо... Як сміялись і у Ваших горіхових очицях палав вогонь, пристрасть до життя... Усі ці роки я певно не насмілився Вам сказати, що закохався саме у Ваше бажання жити. Ви тоді ще сміялись, Ваш голос бринів, Ви переповідали щось про нову виставку, а я дивився на Вас, на Ваші вії, тонкі зап`ястки, неслухняне пасмо, родимку біля вушка... І розумів, що то назавжди.

Коли стане раптом сумно на мить, згадайте, як їхали до Вашої мами, і як я просив у неї Вашої руки. Вона тоді ще від несподіванки розбила чашку із улюбленого сервізу, і досі мені те згадує, хоч ми вже їй за три тих сервізи подарували. А Ви то червоніли, то блідли, перебирали край смарагдової сукні, й не сміли очей підняти...

А той день, коли Ви ощасливили мене, ставши Моєю... Я ніколи не забуду Вашого щасливого "Так!", і того ж таки неслухняного рудого пасма, яке Вам не давало спокою, і Ваших веснянок, які у той день особливо сяяли на Вашому обличчі...

Я вдячний Вам за сина та доньку... Лесик та Катруся - то щастя. І ніколи я в житті не отримував ліпших подарунків. Бережіть їх. І Лесику перекажіть, щоб не ставав військовим, не хочу я сімейної династії. А Катрусю... Віддайте малювати, вона точно вся у матінку - хай вчиться малювати.

Простіть мене, моє серце, якщо коли чим Вас образив. Я Вас завжди любив. Люблю. І любитиму.
Щиро Ваш. Д."

Листа лишив на столі. Востаннє огледів квартиру. Зітхнув. Знав, що повернеться дружина лише завтра.  
А їх частина вирушала вже сьогодні.  Хто знав, що річниця їхнього весілля прийдеться на такий страшний, 1979 рік...

Листа вона знайшла. Наступного ж дня, коли не знайшла його речей удома. Мало хто бачив, як людина сивіє за кілька хвилин. Бо знала. Він повернеться. За три роки.  У закритій труні. Жоден плач вовчиці не зрівняється із криком жінки у котрої відібрали півсерця - того, кого вона кохала...
У вдовиний одяг убралась наступного ж дня. А у 1982... Поклала на його могилу букет абрикосового цвіту. Присіла біля могили... За кілька годин її знайшли там діти. Вона обіймала плиту на його могилі. Прощалась. Йшла до нього...