Сезон дощів перетворював маленьке містечко у згусток смутку і тиші. Й вона, за винятком дощу та звуку океанських хвиль, не порушувалась нічим… Тиша не гнітила, але здавалась подібною на кисіль – така ж тягуча і непрозора.

Лія вийшла з дому. Зупинившись під навісою під`їзду, підняла комір, дістала парасольку і зробла крок у пелену дощу. Здавалося б, чого покидати домівку у вихідний день, та їй не сиділось удома. Хотілось до океану. До набережної було хвилин 10 ходу. 

О-к-е-а-н… Вона любила похмурість океану у дощові дні… Є у ньому щось особливе. Якась неймовірна та недоступна розкіш, коли хвилі розбиваються мільярдами найдрібніших крапель-слів. Океан говорив з нею… Так само, як і з небом. Тихим шепотом хвиль, він нашіптував все нові та нові історії… Тремтливо вимовляв слова своїми губами-хвилями…І не змовкав…  

Їй все частіше здавалось, що океан ніколи не буває настільки щирим, як у сезон дощів… Він ніби намагався розповісти їй щось особливе, щось надто сокровенне, щоб його почули інші…

Океан шепотів про свій біль… Про кохання до небес і про те, що їм ніколи не бути удвох… А небо чуло… і плакало… Воно виливало свій біль сльозами дощу… Однак мовчало…

Сезон дощів…