У попередньому матеріалі, я вже писав про Висоцького, а на цей раз я хочу розповісти вам про культовий український герт «Брати Гадюкіни». Це гурт,  який став уособленням зламу епох в Україні.
Кінець 80-тих і радянського союзу, та початок 90-тих…

Ті часи – це часи мого дитинства. Тоді не було нічого, країну розкрадали, в обороті були купони та рулив бартер, короче файні були часи… Кінець 80-тих, ознаменувався «перестройкою», і музиканти отримали шанси вилізти нарешті з підвалів і заграти на сцені. Молоде, у той час, покоління марило заходом та рок-н-роллом. Перший склад: Сергій Кузьмінський (вокал, клавішні), Олександр «Шуля» Ємець (саксофон), Андрій Партика (гітара), Михайло Лундін (барабани) та Олександр Гамбург (бас).
 Хлопці грали дуже веселу та стьобну музику, ту під яку серед тодішньої розрухи хотілось жити і танцювати. Щось дуже українське і хуліганське вирвалось на волю, при чому з перчинкою гостро соціального. Це такі пісні як: «Гей, Іване!», «Міську вважай».
Дуже і дуже жартівливі, які чомусь мені нагадували байки Глібова, чого лише варта їхня пісня: «Наркомани на городі». Вони як крапля відображали тодішній світ, а саме час коли всі їхали закордон: «Emigrant song» . Також писали про вічне, про кохання, та про кохання не дуже щасливе: «Арівідерчі Рома».  І не забута в них тема історії: «Хлопці з Бандерштату», яку згодом переспівали Кому Вниз.

А ще найвидатніша їхня пісня, яку вдало переспівали ТНМК, та яка стала гімном цілого міста, так ви правильно подумали, файного міста - міста Тернопіль. Особисто я в 17 років вже в 2000-них ходив наспівуючи «… мені шістнадцяти не було я вчитися не хтів, я втік від мами з татом, я болт на всьо забив…». Так, саме цей настрій коли хочеться все забути і гайнути до дівчини, до чорта на роги, і цінувати лише рок-н-рол!!!

Окремо хотілось би відмітити не літературну мову. В ній стільки відбитків часу, принайні не тхне нафталіном. Стиль музики в них легкий, нехитрий рок-н-рол миттю западає в душу, а ноги самі хочуть танцювати.

Також цікавий факт, що на той час з ними працював корифей музичної індустрії Бебешко, потім він спробував розкрутити «сестричку», але то вже зовсім інша історія. А Гадюкіни лишились для Бебешка «першим коханням».

 Окремо варто згадати Сергія Кузьмінського якого нажаль вже нема в живих, він був душею братів, тим, хто написав більшість текстів і мабуть був філософом свого часу, бо вмів геніально написати просто про головне, і змушував своїми нехитрими текстами задуматись про глобальні речі. Майже всі без винятку музиканти, які нині популярні у вітчизняному році називали Гадюкіних своїми вчителями. Памятаю, як я чекав концерту  2006, і слова: «хоч ці роки гурт не існував, але ми завжди були разом, телефонами, листами, скайпом або просто душами… але разом…»

Один з небагатьох гуртів які відобразили епоху, вони пішли тихо, як і та епоха, її слід і наслідок… Тоді народжувалась Україна, народжувався і вітчизняний рок, не схожий ні на що, західний стиль з ритмами західної України… Навіть нині їх часто переспівують, і як мінімум дві групи грають дуже схожу музику, це: «Тік» та «Дзідзьо».

p.s. Я застав їх уже в кінці кар’єри, у номері журналу «Соняшкик», в мене ще досі є той постер….