Розмовляючи з малознайомими людьми, часто розмовляю про друзів (якщо людина мені хоч трохи імпонує, хоча б як співрозмовник). Більшість дивується, як через стільки років життя може зберегтись велика компанія найкращих, без перебільшення кажучи, друзів. Здебільшого життя відсіює левову частку людей, яких ти вважав мало не братами.

І для мого життя актуальне таке явище. Проте зауважу, що на свою прожиту чверть століття маю з десяток друзів, в яких впевнений майже як у собі самому. Впевнений, бо так розпорядився час – кожен мав можливість показати себе з різних сторін. Одні з нас від’їздили на тривалий час, а повертаючись, просто займали своє місце без усяких змін у відносинах. Бували й до болю неприємні моменти, всі не ідеальні і кожен по собі є егоїстом. Егоїзм притаманний усім людям, така їх природа. Кротше кажучи : що б не підсовувало нам життя, ніколи з нас ніхто не переступав через інших заради власних інтересів.

Думаю мені пощастило зустріти людей з головою на плечах, життєві цінності яких співпадають з моїми. Розумію, що ще занадто молодий для такої зухвалої впевненості в подібних речах. Але водночас радий, що маю підстави так казати. І, мені здається, ще необхідний свого роду талант для того, щоб вміти «висмикувати» з навколишнього натовпу для себе таких же «божевільних», як ти сам людей і робити з ними великі малі добрі дурниці в житті.
Для того, аби вдало влаштувати своє особисте життя, просто необхідно спочатку віднайти друга в прекрасній половині людства. Все просто – щаслива сім’я без дружби в ній не можлива, це божевілля на двох... =)

Однак маленька порада: у розмовах з малознайомими людьми краще все ж не базікати багато про те, що насправді дороге для тебе …