Нашальнік
Про життя
Власне про те, що близьке всім і кожному.  Всім нам відомі ці радоoі життя, коли над тобою хтось стоїть, і командує вами в не найкращій половині вашого життя. З часом в когось все змінюється, а в когось і не змінюється. Але я не про це,  суть в тому, що нелюбов до начальника закладена в нас майже на генетичному рівні.

Отже, про генетику. Колись я почув фразу «у слов`ян не любов до начальства у генах». І тоді мені це здавалось більше жартом. Жарти жартами, але десь так воно  є. Хоча давайте розбиратись. У начальників є декілька думок, які власне і викликають цю, таки,  генетичну схильність:
  1. Я начальник і ти повинен виконувати мої вказівки.
  2. Якщо я неправий, навіть якщо є об`єктивні причини – див. пункт 1.
  3. Замість вибачитись – краще опустити очі.
  4. Якщо настрій поганий – погано всім.
  5. Я досягнув багато – я зверху.
Ну власне це основні пункти. Тепер пройдемось по них. Пункт перший, власне це в 90% випадків вимога професійної придатності керівника. Так, це самовпевненість та бажання іти напролом у вирішенні питань. Можна зробити невеличку зноску на те, що у нас в країні інакше особливо ніяк, але це не надто справедливе твердження, зрештою, країна це ми.
Пункт перший. Коли керівник стає керівником, то в ньому починають реалізовуватись його дитячі мрії. Керівник стає капітаном корабля, і наче у дитячих мріях намагається керувати кораблем рішуче. Але ж реальність сіра, і він не капітан, а нього підлеглі, а не браві пірати. Підлеглих варто слухати, і вони не просто заміна тих рук, яких не вистачає самому, а й ще плюс одна голова до «Змій Горинича». І власне розумно використовувати її, але ж… Але ж реальність така, що часто людей використовують як заміну рук.

Пункт другий. Власне можна було б написати ген №2. Бо мені часто здається, що цей ідіотизм у наших керівників закладений на генетичному рівні. Ну може і не у всіх, але у явної більшості – це точно. Це мабуть комплекс «міні-наполеона», коли керівник реалізовує своє маленьке бажання влади. А часто причиною не визнання своїх помилок, і впертість, яка доходить до ідіотизму – це результат сорому. Так, саме сорому, бо якось воно не дуже – бути  паршивеньким капітаном. До того ж кармінна велич яка вже відросла, наступає не тільки на горлянку, але й на дурну голову.

Пункт третій. Про опускання очей, власне коли вже залізли по самі помідори в ницю, і керівник розуміє, що труба, але з тим вже нічого не зробиш, він починає викидати коники, але не вибачається. Хоча десь там глибоко в душі він і радий би себе «розумника» відшмагати, але то глибоко в душі, і він намагається не подавати виду. З ниці звичайно всі виходять, але як то кажуть, перемога та Піррова. А далі іде холодна війна, керівник впевнений, що на нього працюють телепні, а  «телепні» впевнені, що вони не такі вже і телепні, і хочуть нормального відношення. Власне працівники праві, і простіше було б чесно сказати: «Я накосячив, давайте виходити з положення…», а замість того крики, лайки і штрафи. Потім кожен крутить відому комбінацію з трьох пальців одне одному.

Пункт четвертий. Це знайомий всім пункт, коли начальник прийшовши «заведенем» на роботу за годину псує настрій всім навколо. А потім маленький Дракулка напившись крові  та облизавшись починає дивуватись чому йому багато хто хоче плюнути межи очі. І навіть не спадає думка, що може не варто на підлеглих виміщати свої критичні дні. І часто є така традиція, що «директор злий, не ходи до нього…» . Власне, це геть не правильно. Ви ж не б`єте поштову скриньку за те, що вам погано, ну дехто б`є, але то вже називається вандалізмом…

Пункт останній, п`ятий, сексуального характеру. Є таке поняття «хто зверху?!», після якого іде «моє завжди зверху?!». Можливо я перекручую, але це чудова фраза з чудового кінофільму мого дитинства. Завжди мучило питання, чому керівник ніколи не згадує коли сам був підлеглим і сам шипів на свого начальника. І скажіть після цього, що в кармі велич не відростає?! Відростає своє велике «Я», при тому керівник думає, що він завжди буде зверху, і ніщо не зміниться ніколи. При чому люди вірять в свою безкарність.

Хтось скаже, що не все так і серед підлеглих є також ще ті фрукти. Так є, але мова зараз не про них – це по-перше. Також згадайте стару істину, що риба гниє з голови, і коли начальник нагадує вагітну жінку другого (першого – токсикоз гірший на 1 місяці, як і слабкість і т.п.) триместру це зовсім не здорово. Все ж починається з керівника та передається по принципу ланцюгової реакції.

Панацея. Власне панацеї особливо то і нема. Захід в намаганнях усунути ці моменти намагаються вчити психологію та конфліктологію майже з дитячого горщика. Але ж з нами слов`янами то не пройде, природня кількість отрути в крові усуне будь-який ефект. В мене особисто було багато керівників, і лише двоє як на мене були еталоном. Бувало всяке, але незалежно від настрою ми працювали, до того ж не було невиправданого підвищеного тону відносно підлеглих. Один з них дуже сувора людина,  зі специфічним  минулим, але ж він адекватний, я не пам`ятаю випадку підвищення голосу на підлеглого.  А власне про якість керівника говорить сам колектив, там де про керівника відзиваються нормально, то там і працювати файно.

Власне, це все…
©Zlit 2012ОновленняКонтакти