Другий шанс
Про життя

Кожен з нас, кожнісінька людина,  незалежно від національності, віку чи кольору шкіри десь в потаємному куточку тримає величезний багаж спогадів. Про те, як смакувало морозиво куплене на зекономлені кишенькові, про те, яким гірким був досвід перших поразок і як добре пахнув мамин пиріг в суботу зранку. Все це невагомим тягарем лежить у кімнаті з особливим рівнем доступу і чекає свого моменту аби виринути назовні і отримати свіжий подих життя. Чому ми просто не забуваємо те, що було? Чому у спогадів немає терміну давності? Напевно тому, що всі наші спогади і складають пазл нашої душі. Без них ми тільки рамка, яку треба заповнити і кожен шматочок, кожна дрібничка є вагомою і вкрай необхідною. Спогади... Часом живі і яскраві, а часом розмиті як дитячі малюнки на асфальті після дощу. Кожен з нас їх береже, тримає, відпускає, намагається забути, але все ж, як би не було в певний момент дістає з загашнику щоб знову відчути, пережити, перебороти, перестраждати і... жити далі. 

Напевно, всі спогади можна розділити на дві категорії. Ті, які просто живуть як факти з минулого і ті, які ми бережемо, педантично складаємо, перекладаємо, консервуємо, розжовуємо і пережовуємо. Саме вони і складають основу нашого буття. Саме із-за них неможливо довіряти коли вас вже зраджували, сміятись, коли довелось гірко плакати і любити так як вперше. Ці спогади дуже часто не дають нам зрозуміти що попереду є щось набагато краще, чистіше, справжнє і...наше. Спогади... Часом хочеться взяти добрий ніж і як мавпа грілку пошматувати їх в клапті і пританцьовуючи на руїнах минулого розвіяти за вітром, але... Багато хто вважає, що це не можливо і ба, навіть протипоказано. Таке бачення довго травило і мене до одного моменту.

Пролог.

Не важко уявити банальну історію щирого кохання. Всі ми неодноразово споглядали приклади таких почуттів в кіно, в улюблених піснях чи на сторінках книг. Давайте уявимо що така чиста і світла історія кохання сталася десь тут, по сусідству. Вона - гарна і щира, вумниця-розумниця, завжди на позитиві і з тонами мрій у блакитних очах. Він - блондин-красень, кмітливий та розумний, з прекрасним почуттям гумору, статним тілом і впевненістю в своїй неперевершеності.  Зустрілись, полюбились, побрались і... Недовго думаючи, розлучились. Що ж ми бачимо? Двоє людей, з розбитими мріями та сподіваннями. 

Екшн

І тепер перейдемо до головного. До спогадів.  Це справа кожного що з ними робити. В нашому конкретному прикладі - він зробив висновки, став ще більше самовпевненим, і одна за одною почав закопувати свої спогади про неї. При цьому оці "одна за одною" йшли в геометричній прогресії по кількості в пряпопропорційному відношенні до якості. Вона - плекаючи свої спогади працювала, вчилась, знайомилась, розчаровувалась і в кінці кінців почала думати що він був той, кого можна було покохати і взявши його образ за взірець намагалась йти по життю далі без будь яких спроб знайти когось іншого ( жіноче "не він",  хай би його). Шкода бідолагу. Що ж виходить? Він згадуючи про неї частіше ніж те треба ( ніби перевіряючи) не морочив собі голову дурницями і не перебираючи сильно будував відносини. Вона - завалена спогадами і тягарем "мірильного" образу все довше і довше засинала сама. Що зупиняло її сходити на побачення? Попробувати заново? Знайти нормального хлопця і бути щасливою? Нічого!!! Нічого, крім довбаних спогадів на які вона рівнялась. І невідомо скільки часу все це могло би продовжитись якби не доля. Доля все ж таки знає що робити в таких ситуаціях на відміну від людей. Він призначив їй зустріч. І вона прийшла. (Ремарка - вона не бачила його майже рік.) І що ж?

Він побачив прекрасну дівчину, успішну, розумну і т.д. А вона? А вона побачила того, ким він був насправді. Гарного, статного, з прекрасним почуттям гумору, втомленого, в непрасованій сорочці, такого ж самовпевненого і... Звичайного. Не найкращого, не наймилішого, не найрозумнішого і аж ніяк не найріднішого. 

Висновки.

Кожен з нас будує свій світ з ілюзій. Хтось живе примарним баченням успіху на безперспективній роботі, хтось роками шукає щастя купуючи лотерейні квитки, хтось живе надіями що світ зміниться, а деякі будують "свою реальність" на екрані монітору. Проте всі ми рано чи пізно зустрічаємо ту людину, яку фактично не бачимо. Ми з хистом, якому позаздрив би навіть сам Мікеланджело, виліплюємо когось, хто в кращому випадку на половину відповідає реальності і, потім, зі словами - раніше він/вона був/ була зовсім іншим/ою розчаровуємось, кричимо, куримо, п`ємо, ходимо на право і на ліво і страждаємо у повній мірі оплакуючи себе сердешних примовляючи "Господи, ЗА ЩО?". А по суті, що ж виходить? Виходить, що ми самі, добровільно обліплюємо людину товстелезним шаром своїх власних мрій і сподівань, а потім тішимось як пощастило, а потім доводимо себе до крайнощів, бо все змінилось. Але нічого не змінилось, люди не міняються. І не може найкраща і на 100% відповідна ідеалам людина стати просто пересічним покупцем кави, що стоїть за вами в черзі. І не може людина, яку полюбив кожною клітинкою тіла стати просто тінню, що видніється там, у закутках сховища спогадів. Просто ілюзії розвіюються як попіл у вітряний день. І залишається реальність. Ніхто не каже, що ця реальність погана. Вона просто НЕ ТАКА. Вона не відповідає фейсконтролю наших мрій, і відповідно, не несе нічого крім розчарування, болю та гнітючої пустки у тому місці, де так голосно б`ється серце. 

Епілог.

Ще ніколи не було легко відпустити те, що вважав своїм. Ще жодного разу не було в радість знищувати те, що будувалось з надіями, викладалось потом і кров`ю і захищалось усіма силами. Проте, ще ніколи не шкодували про збудований палац на місці бридких, брудних розвалин. Часом, ми не розуміємо повністю що сталось, ми травимо себе спогадами про ілюзії і вперто не помічаємо реальності. Ми намагаємось перебудувати, відремонтувати, прикрасити розвалини використовуючи при цьому лиш нетривкий пісок наших нездійснених і невтілених планів по відношенню до іншої людини, яка абсолютно не винна, що замість того, щоб полюбити її справжню, ми незнамо навіщо начіплюємо на неї ярлики власних бажань, їх любимо і плекаємо, і, у висновку ними і живемо. А що треба? Треба лише розплющити очі, мати сміливість бачити справжнє, а не намальоване у стилі героїв з улюблених книг, треба мати мудрість полюбити оригінал, а не відфотошоплену копію і найголовніше, бути чесним перед собою щодо того, кого ми любимо. Не варто жити ілюзіями. Адже вони як і будь що не реальне рано чи пізно зникнуть і такий близький і такий не реальний міраж може коштувати нервів, часу і, що скажеш, добрячого шматка серця, що так і залишиться вірним тому примарному образу неіснуючого "щастя". 


Коментувати
Додати коментар
Ваше імя
Ваша електронна адреса
Ваш Коментар
©Zlit 2012ОновленняКонтакти