«Ще така незнайома і така бездоганна, нездоланна…» написав він на клапті паперу простим олівцем. Про що він думав, про що мріяв і кого мав на увазі знав тільки він. Така незнайома. Така дивна. Така безмежно дика і щира. Така, яку б чисто гіпотетично можна було покохати. По-справжньому. Та, яка б не стала розчаруванням. Якби він знав тоді, як все обернеться через декілька років, він би, напевно, стер її з пам’яті, викинув її образ як викидають непотрібне сміття щоб ні разу не згадати і ніколи не жаліти.
«Ще така незнайома і така бездоганна, нездоланна…» прочитала вона на клапті паперу, що виник як з минулого життя коли вона перекладала старі речі. Прості слова, що колись би значили для неї все. Прості слова написані олівцем. написані ним. Тим, хто так довго був сенсом життя. Таким несподіваним і таким близьким. І якби вона могла повернути час, вона б ніколи не відповіла на його повідомлення тоді. Зупинила би все, не почавши. Забула би як забувають про те, що не має значення. Про те, що не може бути втілене в життя. Про те, що не має сенсу.
Нажаль…
І була ніч, і була пристрасть і був біль розлуки. І була сила нездоланних обставин, що зробила з незнайомки  - найкращу, а з несподіваного – навіки рідного. І був день, коли слова не мали значення, коли почуття не мали щирості і коли замість ніжності почали звучати імена. Такі чужі і такі далекі.
Нажаль…
Вона посміхнулась прочитавши фразу на клапті паперу.
«Ще така незнайома і така бездоганна, нездоланна…»
Такою була і такою стала.
Ти знаєш, куди діваються почуття, коли залишають серця? Я знаю. Вони йдуть шукати місця, де зможуть принести щастя і залишають лише непомітний слід, що ніколи не дасть назавжди забути і викинути з серця. Я знаю, куди пішли ті почуття, що поєднали нездоланну і того, що завжди отримував все, що хтів. Вони повернулись на залізні сходи, що ведуть на дах, де сонце облизує тіла і висушує сльози. Де народжуються клятви. Де залишилась тінь двох людей. Нездоланної і того, що отримував все, що хтів. Тінь двох сердець на залізних сходах у небо.